“Славутинка”
У Кам’янці-Подільському на початку XX століття діяло три гімназії: чоловіча та дві жіночі — Маріїнська та Славутинської. Наймолодшою з них була приватна жіноча гімназія Славутинської, або «Славутинка», як її любовно називали. Сім років пішло на становлення «Славутинки»: від першого набору 1901 року до першого випуску 1908 року. Усього шість років (до 1914 року) випало на повнокровне життя гімназії, бо ні Перша світова війна, ні подальші революційні події не сприяли нормальній діяльності дітища Степаниди Славутинської. А остаточне захоплення міста «червоними» в листопаді 1920 року поставило хрест на «Славутинці», адже для більшовиків гімназії були буржуазним пережитком минулого.
Сьогодні в місті пам’ять про гімназію Славутинської бережуть два навчальні заклади: п’ята школа, яка з 1921 року стала прямою спадкоємицею «Славутинки», та школа-інтернат, розташована в колишньому будинку гімназії Славутинської на розі сучасних вулиць Лесі Українки та Гагенмейстера.
Попри низку ґрунтовних публікацій, що з’явилися в наукових збірниках, починаючи з 1995 року, історія гімназії Славутинської ще містить чимало «білих плям».
ЗАСНОВНИЦЯ
Засновницею першої в місті приватної гімназії стала 38-річна завідувачка дитячого притулку в Кам’янці-Подільському Степанида Панасівна (чи в тодішній російській транскрипції — Стефанида Афанасіївна) Славутинська. Вона народилася 22 жовтня 1862 року, 19-річною закінчила Вищі жіночі курси в Києві. Близько десяти років працювала вчителькою сільського однокласного початкового народного училища в Кульчіївцях Кам’янецького повіту, далі завідувала дитячим притулком у Кам’янці-Подільському — на Московській вулиці (сучасна адреса — Огієнка, 35; сьогодні це двоповерховий будинок Служби безпеки України).
1901 року справою життя Степаниди Панасівни став заснований нею приватний навчальний заклад для дівчат. Вона була незмінною начальницею гімназії, викладала в ній російську мову (так, у 1913/14 навчальному році мала три уроки).
У радянські часи Славутинська працювала вчителькою російської мови XI російської трудової школи, яка розміщувалася в колишньому будинку купецької біржі (Гунська, 9; сьогодні це будинок міського центру зайнятості). 1 грудня 1923 року 61-річна Степанида Панасівна потрапила під тимчасове скорочення, стала пенсіонеркою.
СТАРТ
Первісний статус «Славутинки» — приватне жіноче училище другого розряду. Набір до нього розпочався 1(14) травня 1901 року. Прохання про прийом до підготовчого та першого класу потрібно було подавати в дитячий притулок на ім’я засновниці нового навчального закладу.
Заняття в училищі розпочалися 1(14) вересня 1901 року. Розміщувався новий заклад у будинку Любінського на Богадільницькій (Пушкінській) вулиці. При училищі діяв пансіон. Плата за перебування в ньому становила 250 рублів за рік і 20 рублів на початкове обзаведення. Потрібно було платити й за навчання: 60 рублів у підготовчому та 70 рублів у першому класі.
Хоч «Славутинка» спочатку не була гімназією, але навчання в ній відразу велося за програмами й підручниками, прийнятими у відповідних класах жіночих гімназій Міністерства народної освіти. Особливу увагу було звернено на практичне вивчення нових мов — французької, німецької; згодом деякий час викладалася й англійська.
СТАТУС
Не минуло й року, як 26 квітня (9 травня) 1902 року приватне жіноче училище другого розряду, утримуване Славутинською, стало училищем першого розряду. Не забарився й наступний крок: 23 січня (5 лютого) 1903 року Міністерство народної освіти дозволило училище перетворити на прогімназію. Остаточну крапку в статусі закладу поставило розпорядження Міністерства народної освіти від 31 травня (13 червня) 1905 року: прогімназія стала повною гімназією.
Оголошення про набір, 1905 рік |
Щороку «Славутинка» зростала на один клас, аж доки в 1907/08 навчальному році не досягла запроектованої для гімназій потужності в 7 класів. Крім того, в 1907/08 навчальному році було відкрито паралельний перший клас. Відповідно зростала й кількість учениць: 1902 року — 32; 1903 року — 85; 1904 року — 132; 1905 року — 149; 1906 року — 199; 1907 року — 275; 1908 року — 310.
Важче було «пробити» восьмий педагогічний клас, але врешті і його відкрили (для цього довелося розпрощатися з паралельним класом). Правда, плата за навчання в педагогічному класі була вищою. Так, у 1911/12 навчальному році вона становила: в підготовчому класі — 70, в основному — 80, у педагогічному — 100 рублів.
БУДИНОК
«Славутинка» не мала свого приміщення. Після будинку Любінського наступним її притулком став будинок Рожаловського на розі Петербурзької та Кишинівської вулиць (сьогодні — на розі вулиць Лесі Українки та Данила Галицького; його адреса — Данила Галицького, 10).
Етапним у житті «Славутинки» стало 1(14) серпня 1905 року, коли гімназія переселилася в триповерховий будинок Бабічева на Петербурзькій вулиці. Саме до цього будинку «прилипла» назва — гімназія Славутинської. Саме його ми бачимо на двох листівках, присвячених «Славутинці».
Гімназія Славутинської. Листівка початку XX століття |
Договір оренди на будинок було укладено на десять років — з 1 серпня 1905 року до 1 серпня 1915 року. Орендна плата становила 3600 рублів за перші чотири роки, а далі по 4000 рублів щороку. У звіті за 1912 рік попечитель Київського навчального округу зазначав: «Солідність і міцність споруди, значна висота кімнат, достаток світла й повітря, велика садиба та сусідство міського бульвару роблять цей будинок єдиною в місті будівлею для зручного розміщення в ній навчального закладу».
БАБИЧЕВ
Данило Бабичев, який надав свій будинок гімназії, був відомим у місті діячем — кандидатом права, присяжним повіреним (адвокатом) при окружному суді, гласним (депутатом) міської думи. Данило Якович був родом із Полтавщини; казали, що правдиве прізвище його роду — Бабич. Коли навесні 1906 року у місті було засновано «Просвіту», Данило Якович прилучився до українства, до організації просвітянського руху.
За словами Віктора Приходька, Бабичев «був типовий український дука — крім маєтку, мав у Кам’янці два власні будинки із садом, службами, виїздом, лихими собаками і міцними ворітьми, постійно замкненими доброю, солідною колодкою». Один із цих будинків і було здано в оренду гімназії.
Чому Бабичев переймався проблемами освіти? Передусім, як зазначав Приходько, «це була цікава й небуденна людина». А ще до цього могла спонукати особиста трагедія Данила Яковича: 10(23) серпня 1904 року помер його син Костянтин — учень третього класу місцевої гімназії. В пам’ять про нього на клопотання Данила Яковича в цій гімназії того ж року було встановлено стипендію імені Костянтина Бабичева — на відсотки від 6000 рублів, які для цього пожертвував батько.
СІЯЧІ
Євтим Сіцінський
|
Серед учителів «Славутинки» було чимало талановитих сіячів розумного, доброго, вічного. Так, законовчителем православного сповідання з перших днів заснування закладу працював за наймом Євтим Сіцінський. Уроків він мав небагато (скажімо, в 1913/14 навчальному році всього два), але «Славутинку» не покидав. Основним же законовчителем (із навантаженням у 18 годин у 1913/14 навчальному році) був Йосип Доронович, який походив із відомої священицької родини (так, його рідний дядько Мойсей Доронович був кафедральним протоієреєм у Кам’янці-Подільському).
Законовчителем римо-католицького сповідання в 1903—1908 роках працював ксьондз, магістр богослов’я Станіслав Шуман. Він викладав ще у двох гімназіях і в технічному училищі. «Був то чоловік дуже доброго серця і, коли його просили, вмів скористатися зі стосунків, які мав, аби другому зробити не одну корисну послугу», — писав про нього в спогадах архібіскуп Пьотр Маньковський.
Фізику в гімназії Славутинської з осені 1912 року викладав Віктор Бернацький — згодом професор Кам’янець-Подільського інституту народної освіти. Статтю про Віктора Костьовича вмістила «Енциклопедія українознавства». А перед ним фізику «славутинкам» читав Георгій Горшков — батько майбутнього адмірала Сергія Горшкова. «Великий педант, як і належить математикові», — писав про цього викладача Євген Онацький.
Найзавантаженішою в гімназії була Олександра Плевако: в 1913/14 навчальному році вона мала 30 уроків математики й отримувала 1870 рублів за рік (для порівняння: сама Славутинська тоді отримувала 1705 рублів). А починалося все так: після закінчення вищих жіночих курсів у Петербурзі її, тоді ще зовсім юну Сашеньку Яновську, з 16(29) серпня 1904 року призначили на посаду вчительки математики в гімназії Славутинської. Тут вона зустріла свою долю — Дмитра Плевака, який, прибувши до Кам’янця на рік раніше, в 1904—1906 роках викладав у «Славутинці» чистописання, а з 1908 року — російську мову й малювання. Учительська доля Олександри Семенівни виявилася щасливою: 2 листопада 1945 року їй надали звання «Заслужена вчителька школи УРСР» (тоді вона працювала в дев’ятій школі). Її також нагороджено орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора. Померла Олександра Плевако 11 серпня 1967 року.
Дмитро Жудін |
Учителем природознавства в гімназії працював Олексій Кожухов — згодом відомий зоолог. Малювання в «Славутинці» викладав відомий художник Дмитро Жудін (1860—1942).
Деякий час учителем словесності та історії в гімназії працював Віталій Стиранкевич — надзвичайно симпатична людина, за висловом Віктора Приходька. Віталій Карпович був секретарем Подільської «Просвіти», зазнав переслідування за українство та політику.
Варто згадати і чеха Генріха Вондру, який з 1911 року викладав у «Славутинці» гімнастику. І не тільки в «Славутинці». Прихильником модерних віянь у фізичному вихованні назвав його письменник Юрій Смолич, який тоді навчався в Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії.Класними наглядачками в «Славутинці» працювали випускниці Кам’янецької «Маріїнки» Наталя Бикова та Олександра Матеранська. Остання також викладала французьку мову в підготовчому класі. Ще одна випускниця «Маріїнки» Єлизавета Ганзель з 1908 року викладала в «Славутинці» німецьку мову; в 1913/14 навчальному році мала 26 уроків.
СТИМУЛИ
19 вересня (2 жовтня) 1912 року на клопотання міської думи для гімназисток «Славутинки» встановили стипендію колишнього подільського губернатора Олександра Ейлера: щороку одній з найбідніших кам’янецьких «славутинок» виплачували 80 рублів.
Щедрішим на заохочення виявилося подільське земське правління: 7(20) вересня 1906 року воно призначило стипендії десяти ученицям гімназії Славутинської — по 70 рублів щороку. Ще двом ученицям стипендії було призначено у вересні 1909 року.
1913 року стипендіатки земства Євгена Васильєва та Євгена Олійник (доньки народних учителів) закінчили гімназію Славутинської та вступили на Київські вищі жіночі курси. Тоді ж гімназію закінчили ще три стипендіатки земства — сироти Вікторія Невельська-Цибульська, Марія Тухович (дворянські доньки), Зінаїда Генделевич (донька чиновника дворянського правління, вихованка вдови священика). Кожній з цих п’яти стипендіаток за 7 років навчання було виплачено по 490 рублів.
ДОЛІ
Збереглася віньєтка першого «славутинського» випуску (1908 рік), зроблена у місцевій фотографії Франца Кодеша. Як видно з віньєтки, гімназію закінчили 22 учениці (за іншими даними, атестати зрілості вручили 17 випускницям). Трьом гімназисткам, портрети яких розміщено в правому верхньому кутку, вручено золоті медалі, а шести гімназисткам із лівого верхнього кутка — срібні.
Серед наступних випускниць гімназії згадаємо сестер Кавецьких. Це Зінаїда (у заміжжі Микилита; 1900—1990) та Олена (у заміжжі Круглецька; 1902—1989). Вони були доньками священика Дмитра Кавецького — вихованця Приворотського духовного училища (1892 рік) та Подільської духовної семінарії (1898 рік), останнього настоятеля Олександро-Невського храму на Новому плані. 23 червня 1935 року Дмитро Антонович під тиском вмістив у «Червоному кордоні» повідомлення про те, що зрікається попівства.
Зінаїда стала вчителькою. За врятування під час війни двох євреїв її визнано праведницею народів світу. Зінаїдиного чоловіка Василя Микилиту 1937 року заарештували — і його слід навіки загубився. Після війни Зінаїда з дітьми переїхала на Львівщину — на батьківщину чоловіка, мріючи, що її Василь віднайдеться та обов’язково повернеться… За заповітом діти поховали Зінаїду Дмитрівну в милому їй Кам’янці-Подільському.
Олена теж стала вчителькою. І її, як і сестру, спіткала лиха доля репресій: 1938 року Олениного чоловіка Павла Круглецького заарештували й розстріляли, а саму Олену з трьома дітьми вислали з Кам’янця до Кривого Рогу. Під час війни Олена Дмитрівна працювала у військовому шпиталі, а по війні повернулася до Кам’янця.
Автор: Олег Будзей